Україна і Азербайджан – самодостатні сучасні держави з багатовіковою історією, усталеними традиціями і давньою культурою. Через своє географічне розташування наші країни змогли збагатитися найкращими досягненнями і проявами духовного і матеріального світу східних і західних цивілізацій, об’єднаних Великим Шовковим шляхом.
Історія відносин між державами починається ще у ІХ столітті за часів Київської Русі, – руські купці плавали по Каспійському морю і добре знали прикаспійські країни і здавна вели з ними торгівлю. А у Х ст. торгівля йшла вже більш інтенсивно між Київською Руссю і державами хозар і булгар, куди прибували азербайджанські купці.
Але на рівні держав відносини почали розвиватися лише на початку ХХ століття. Відносини між Азербайджанською Демократичною Республікою і Українською Народною Республікою є дуже важливими у історії відносин між державами оскільки саме в період 1918-1920 рр. відбулися перші дипломатичні контакти між державами. У квітні 1920 року АНР була окупована більшовицькою Росією. Політичні відносини з Україною, яку застала та ж доля, припинилися. І лише в 1991 році, з часів незалежності, відносини відновилися на офіційному рівні.
На сьогодні закладаються початки безпосередніх взаємин України та Азербайджану в сферах культури, мистецтва, літератури, економіки, політики. На найвищому рівні між країнами успішно функціонує економічна комісія, робочі групи, Рада президентів – все це створено для поліпшення міждержавних відносин. Але окрім політичних і економічних, також будуються культурні мости – держави мають багату історію та духовний потенціал, який притягуючись посилюється і робить стосунки між державами лише міцнішими.
Актуальність україно-азербайджанських культурних відносин визначається також загальним економічними і політичними вигодами, багатовіковими дружніми зв’язками, орієнтацією обох країн на Європу, активною участю у загальноєвропейських процесах, розташуванням обох країн на перетину нафтових і комунікаційних шляхів – ТРАСЕКА і Великого Шовкового шляху, активною участю у регіональних проектах. Держави входять до регіональних об’єднань ГУАМ, ОЧЕС, а також співпрацюють на рівні таких міжнародних організацій як ООН, ОБСЄ, Рада Європи. Процес глобалізації економіки, вміння вести конструктивне спілкування потребує знання культури стратегічного партнера.
Історія встановлення контактів хоч і зафіксована у часи середньовіччя, але все одно сягає давніших часів. У стародавніх писемних відомостях говориться, що слов’янські купці прибували у місто Ітиль (старовинна столиця Хозарського каганату) і вели торгівлю з країнами Кавказу, включаючи Азербайджан. Таким же чином вже на більш офіційному рівні і велися стосунки між купцями з Київської Русі і приволзькими державами булгар і хозар, куди прибували азербайджанські торговельники.
Про зв’язки вихідців з Київської Русі також пише арабський географ Ібн Хордадбех, який писав: «Слов’янські купці спустилися на кораблях по Волзі в Каспійське море і виходили на прибережні країни, звідки вони возили товари на верблюдах до Багдада». Також він пише про регулярні поїздки русів до Константинополя, де ті торгували з купцями з міст Барда, Баку та тодішньої столиці Азербайджанської держави – Ердебіля. Монети цієї держави – діргеми – знаходять і досі під час археологічних розкопок на території України.
Але відомо не лише про подорожі до Каспійського моря – торговці з Азербайджану, а разом з ними і арабські купці їхали через Каспійське море і Волгою виходили на північні країни, безпосередньо вели торгівлю з Києвом, про що свідчать знахідки азербайджанських монет і виробів на території всієї Наддніпрянщини, а інколи навіть і на західноукраїнських землях.
Україну Х-ХІІ століття також описує поет і філософ Нізамі Генджеві у своїй поемі «Іскендернаме», де розповідається про Кінтал-Руса (київського володаря), чия армія напала на Арран (Азербайджан) і здобула штурмом міста Дербент і Берде тощо. А в билинах про Добриню Микитича та інших переказах часів Київської Русі зустрічаються згадки про місто Шемаха, яке було столицею Азербайджану протягом віків.
Період пізнього Середньовіччя не характеризується міцними відносинами між державами на територіях України та Азербайджану. Мусульманські держави воювали з християнськими на території Кавказу, а християнські організовували хрестові походи – з обох сторін були «священні війни проти невірних». Під цим знаменом починалася не одна війна у той час. У ХІІІ столітті Україна опиняється під ударом Монгольської імперії, а вже в ХІV столітті більша частина території переходить до Великого Князівства Литовського що, певним чином, ускладнює співпрацю. Таким чином, відносини між українцями та азербайджанцями (Ширвансько-Азербайджанська держава) заморозилися через конфлікт ісламу та християнства, а також політичної ситуації на територіях держав.
У 16-17 століттях тривають війни між Османською імперією та державою Сефевідів, які контролювали територію Азербайджану, за панство у Закавказзі. Пізніше, до цієї війни приєднається Російська імперія, яка хоче розширити свої володіння і закріпитися на берегах Каспійського моря. У 1722 році Сефевіди зазнали краху, і вже літом наступного року цим скористалася Росія, яка окупувала території до самого півдня Каспійського моря. Але контроль над такою кількістю території загрожував новій війні з османами, тому у 1724 році був укладений договір, за яким Російській імперії відходили Бакинська губернія, включаючи сам Баку, Сальяни та Ленкорань. У цей час на території Азербайджану і з’являються українці. Передовою лінією іммігрантів на Кавказ були козаки, які несли службу на сторожових постах і кордонах. Серед них і були українці які в результаті осіли на території сучасного Азербайджану.
Ще більше козаків прибувало до регіону після розгрому Запорізької Січі у 1775 році Катериною ІІ. Нові переселенці в результаті приймали участь у війні з Персією і в свій час у Ленкорані на острові Сари були могильні плити, під якими були поховані отаман Головатий та його соратники.
З 19 століття веде свої витоки дружба українського і азербайджанського народів. У налагодженні і зміцненні цієї нерозривної спільності важливу роль відіграють літературні та культурні взаємини – письменники України та Азербайджану подорожували, накопичували досвід, писали мемуари, ділилися власною культурою у дружніх землях.
Так одним з перших, хто заніс слово до Азербайджану про Україну, був вчений і письменник Аббаскулі Бакіханов. У 1824-1833 рр. він подорожував по Україні, Польщі і Литві. Свої враження він виклав у творі «Полістан-Ірем», де, можна сказати, написаний епіграф до історії дружби між нашими народами: «Вникаючи в діла людські, я переконався, що нема нічого вічного на землі, що статки і влада злочинні, згубні, що високе становище без особистих достоїнств у чужій країні лишається невідомим, а своїй завдає сорому і що лише сама наука, яка виявилася у творах розуму, може принести нам щастя на землі».
Понад 30 років провів на Кавказі Микола Гулак – член Кирило-Мефодіївського братства, однодумець Шевченка. Він був засланий сюди царатом на вигнання. Залишившись вірним собі, М. Гулак вів далі боротьбу доступними йому засобами. У добу, коли культура «інородців» усіляко дискримінувалася, наукові студії вченого були викликом асиміляторській політиці російського царизму. У збірнику «Материалы для описания местностей и племен Кавказа» Гулак описував класику Азербайджанської літератури, включаючи письменника Нізамі. Крім того, український письменник зі своїм братом переклали на українську та російську мови поеми Фізулі «Лейла і Меджнун». Досі відома незначна частина наукового доробку М. Гулака – останні 15 років свого життя він мешкав у Генджі і, поза всякими сумнівами, написав набагато більше кількох розвідок, знаних сучасним літературознавцям.
Написаний Шевченком «Кобзар» мав широкий резонанс по усій Росії і був відомий і у Азербайджані завдяки М. Ф. Ахундову – класику азербайджанської літератури, який підтримував дружні стосунки з Гулаком. Але більш популярними твори українського поета ставали відомими на початку 20 століття. Ще у 1907 році у Баку було створено Українське товариство «Просвіта» імені Шевченка. Члени товариства часто проводили літературні вечори і відзначали Шевченківські дні, в яких брали участь як українці, так і азербайджанці. Твори Шевченка переслідувалися в усій царській Росії через їх революційний настрій, але народи не зважали на заборони і все одно знайомилися з творчістю поета. Вперше на азербайджанську мову «Кобзар» переклали вже у складі Радянського Союзу – у 1934 році. У 1939 році також відзначається 125 років з дня народження поета і в нагоду цього у азербайджанській пресі виходять статті про життя і творчість письменника. До днів народження і смерті Шевченка і надалі були приурочені візуалізації поем, переклади більшої кількості його творів, монографії від азербайджанців про життя найвидатнішого українського поета.
Окрім Шевченка, азербайджанський народ з радістю приймав творчість І. Франка, Лесі Українки, О. Корнійчука, М. Бажана, П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка, В. Сосюри, О. Гончара, М. Коцюбинського тощо.
В Україні впродовж 20 століття видано твори Н. Генджеві, М. Фізулі, Дж. Мамедкулізаде, М. Ахундова, М. Джалала, Ю. Чеменземінлі, М. Гусейна, С. Велієва тощо. А також видавалися колективні збірники поезії: – «Мій Азербайджан», «Бакинське небо» – та прози: – «Азербайджанське радянське оповідання». У музичному житті України помітне місце посіли митці азербайджанського походження, зокрема солістка столичної філармонії Ф. Бабаєва, народний артист України, соліст Національного театру опери та балету К. Аббасов, та солістка того ж театру Р. Сулейманова.
Якою б важливою та сильною не була творча та літературна співпраця народів, неможливо не згадати детальніше історію подій Азербайджану та України у 1918-1920 роках, які були своєрідним початком сучасних офіційних відносин між державами, а також Союз автономістів – організацією народів, яка постала під час революції 1905 року і домагалася децентралізації Російської імперії на засадах національної автономії та федералізму.
В липні 1918 року у Баку був назначений консул Україні в Тефлісі – Олексій Кулинський, а азербайджанцями в Україні у жовтні того ж року був створений Комісаріат Азербайджана в Україні на чолі якого був Джеліл Садиков. Задачею Комісаріату був «захист інтересів громадян Азербайджану» до «встановлення офіційних дипломатичних зв’язків з АДР». Міністерство Внутрішніх справ було сповіщене про стврення комісаріату і отримало офіційне визнання від гетьманату. Вже у листопаді до МВС прийшло прохання від Комісаріату про пояснення закону про призив до української армії окремих категорій офіцерів з метою, щоб під його силу не підпадали громадяни Азербайджану, як «суверенної держави». У відповідь вони отримали роз’яснення, що призиву не підлягають минулі піддані Російської імперії або визнані українським урядом фактичні представники держав і національних організацій на території України. До числа таких організацій входив Комісаріат Азербайджану в Україні, що фактично було визнанням Азербайджану як незалежної держави. Уряди УНР та АДР у вигнанні співпрацювали в рамках прометейського руху (ідея міжмор’я), зокрема Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану та України і Товариства співпраці націй Кавказу, Ідель-Уралу та України, та Антибільшовицького блоку народів.
Але весною 1920 року відбулася Бакинська операція або ж окупація Азербайджану Червоною армією, а влітку 1920 року УНР фактично припинила своє існування у ході літнього наступу більшовицької армії. Дипломатичні відносини незалежних України та Азербайджану припинилися. Співпраця та культурний обмін протягом наступних 70 років був у складі Радянського союзу.
Але варто згадати Другу Світову війну, оскільки доблесні солдати Азербайджану воювали за визволення України. В результаті 22 солдати були нагороджені медаллю Героя Радянського Союзу за визволення України. Пліч-о-пліч солдати захищали свої території і в результаті дійшли до перемоги. В архівах знайдено документ, у якому описується як загін під назвою «Азербайджан», 160 чоловік у повному обмундируванні, перейшов під командування українця. Наступного ранку після цього німці напали на селище біля Острогу і зруйнували та пограбували його, але коли вони спробували зробити це ще раз, їм пощастило менше оскільки наша чота, яка складалася з українських та азербайджанських військ, повела наступ і змусила противника відступити. Цей день увійшов в історію, бо «вже від більшого часу в наших рядах хоробро борються грузини, узбеки, осетини, а перед кількома днями ми є свідками геройської постави азербайджанців, де вони вже на початку виявили себе мужньо і зв’язалися кров’ю з нами, виступаючи проти наших спільних ворогів». Наш обов’язок сьогодні – згадати і пам’ятати про героїзм, самопожертву азербайджанців, які поклали своє життя на вівтар свободи українського народу. Ми повинні співпрацювати, розвивати взаємозв’язки для того, щоб мати можливість глибше, більш детально висвітлювати боротьбу наших народів за найдорожче – незалежність та свободу.
За радянських часів активною була культурна та літературна співпраця, з часом збільшувалися діаспори. Так на 1959 рік чисельність азербайджанців в Україні була досить незначною – лише 6,7 тис. осіб, але вже у 1989 році вона збільшилася до 37 тис. осіб. За 30 років чисельність азербайджанців збільшилася майже вшестеро. У Азербайджані на 1989 рік проживало 32 тис. українців.
Розпад СРСР знаменував відновлення офіційних дипломатичних відносин між державами. Азербайджан визнав незалежність України 6 лютого 1992 року, того ж дня було встановлено дипломатичні відносини між двома країнами. Щоправда минуло цілих 5 років, перш ніж відкрилися посольства – 5 травня 1996 року у Баку Україна відкрила Посольство України в Азербайджані. Посольство Азербайджану в Україні було відкрите 12 березня 1997 року у Києві.
У грудні 1992 року був підписаний «Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Азербайджанською Республікою». А у липні 1993 року Азербайджан і Україна підписали Угоду про створення Азербайджано-Української спільної міждержавної комісії, яка плідне працює і сьогодні.
Незважаючи на те, що і в Україні, і в Азербайджані за часи незалежності змінилося кілька президентів, для кожного з яких було своє бачення щодо зовнішньої політики, та різним лідерам все одно вдавалося завжди знаходити спільну мову. Багато в чому сприяли добрі особисті відносини між Гейдаром Алієвим та Леонідом Кучмою, і Ільхамом Алієвим та Віктором Ющенко.
Саме Гейдар Алієв і Леонід Кучма ініціювали той дуже високий рівень політичної взаємодії, який є сьогодні. Майже відразу ж після здобуття незалежності Азербайджан і Україна почали тісно співпрацювати та розширювати свої двосторонні зв’язки в усіх сферах. Україна завжди підтримувала Азербайджан, а Азербайджан підтримував Україну. Цей політичний зв’язок був, є і залишається на майбутнє міцною основою для двосторонніх відносин. Г. Алієв та Л. Кучма відіграли ключову роль у створенні ГУАМ – утворення альянсу країн, що протиставили себе Кремлю. ГУАМ став першою на пострадянському просторі організацією створеною без благословення, контролю та участі Росії. Україна і Азербайджан стали відігравати у новій організації важливу роль у справі об’єднання сил, розробки узгодженої політичної та економічної стратегії, гарантування регіональної безпеки. Загалом завдяки Алієву склався сьогоднішній вектор відносин між державами. Стратегічний альянс між країнами охоплює широкий спектр відносин: починаючи з міжнародного співробітництва до економічного та військового співробітництва. І незважаючи на зміни в керівництві двох країн, двосторонні відносини продовжують розвиватися в напрямку, закладеному два десятиліття тому. За часів Кучми та Алієва було підписано дуже багато міжнародних угод, що доводить надзвичайну важливість наших відносин. Не варто також забувати, що приклад дружби президентів – це конкретний приклад дружби між мусульманином і християнином, і сьогодні Україна та Азербайджан на міжнародних форумах виступають з єдиної позиції і підтримують один одного. Високо було оцінено роботу в Україні – президента Г. Алієва нагородили почесним Орденом князя Ярослава Мудрого, за видатний внесок у зміцненні дружби між українським та азербайджанським народами. Президенти також неодноразово обмінювалися візитами, і хоч держави не мають спільного кордону, але завжди розуміли що геостратегічний вектор співпадає і тому варто підтримувати один одного.
Такі тісні відносини між країнами багато в чому пояснюються спільним історичним та культурним минулим і демократичним сьогоденням – обидві країни декларують близькість до європейських цінностей і демократичних принципів, прагнення до співробітництва з ЄС. Їх об’єднує членство в одних і тих самих регіональних організаціях таких як ГУАМ, ОЧЕС і співпраця у міжнародних – ООН, ПАСЄ, ОБСЄ, РЄ. При цьому практика взаємної підтримки під час голосування з принципових питань стала для двох країн вже традиційною. Обидві держави мають схожі політичні пріоритети.
Те, що держави у хороших стосунках і стоять на стороні один одного видно також і у військово-політичному плані. Українці брали участь у Нагорно-Карабаському конфлікті на стороні Азербайджану. Окрім того що Азербайджан підтримує військовий контингент, відомо також що Україна допомогла товаришу постачаючи 59 танків та літаки МіГ-21. А з 2014 року Азербайджан виступає за територіальну цілісність України і близько 700 азербайджанців брали участь у війні на Сході України, захищаючи суверенітет.
Об’єднують держави і культурні зв’язки. Українська мова вивчається у Бакинському слов’янському університеті, азербайджанська мова та література викладається у Інституті Філології Київського національного університету. Сьогодні як у Києві так і Баку можна побачити пам’ятники видатним письменникам, поетам, діячам культури.
Так у Азербайджані встановлені скульптури на честь видатних діячів і подій України, зокрема, барельєф Т.Г. Шевченка у м. Закатала (офіційно відкритий в червні 1979р.), бюст Л. Українки, який встановлений в 2004р. у Карадагському районі міста Баку, пам’ятник Т.Г. Шевченку, який був відкритий в одному з центральних районів столиці Азербайджану Президентами України і Азербайджану 2008р., а також меморіальна дошка на фасаді будинку в центральній частині азербайджанської столиці, де в 1919 -1920рр . була розташована Особлива дипломатична місія Української Народної Республіки, відкриття якої відбулося в рамках офіційного візиту Президента України в Азербайджанську Республіку (квітень 2009р.).
Разом з тим, в м. Київ встановлено пам’ятник екс-президентові Азербайджану Г. Алієву, а в м. Ірпінь відкритий парк ім. Академіка Заріфи Алієвої (дружина Г. Алієва), в якому також знаходиться пам’ятник на її честь. У Києві перед будівлею бібліотеки ім. азербайджанського поета С.Вургуна встановлено його пам’ятник. У Харкові створено парк ім. Фаріза Сафарова, азербайджанця Героя Радянського Союзу. Навесні цього року на бульварі Дружби народів було відкрито пам’ятник азербайджанському поету та мислителю Іммадеддіну Насімі. А влітку 2018 року відбулося урочисте відкриття пам’ятнику Мусліму Магомаєву та скверу на його честь.
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство чітко визначив україно-азербайджанські відносини – стратегічна співпраця та взаємна допомога. Зокрема говоримо про активний політичний та економічний діалог, активну культурну співпрацю. Бачимо, як сьогодні розширюються та покращуються відносини у різних напрямках.
Статтю підготував:
Студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка
географічного факультету групи Політична географія та геополітика
Сахно Олексій Олександрович
Список використаних джерел:
- Алієва, М. (2005). Утворення азербайджанської національної меншини в Україні та діяльність її національно-культурних товариств. Етнічна історія народів Європи, (18), 115-119.
- Джабраїлов, І. (1974). Сини Азербайджану в боях за визволення Радянської України. Український історичний журнал, (9). Багіров З. (1975). Братерство культур
- Лавров, Л. (1961). До питання про українсько-кавказькі культурні зв’язки. Хроніка–2000. Вип, 49, 127-134.
- Мірошниченко, М. Азербайджансько-українські літературні та культурні взаємини // Хроніка-2000 : Український культурологічний альманах / автор проекту Х. А. Джавадов. – К. : Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2011. – N 1(87): Україна – Азербайджан. – С. 88-91 .
- Ткач, О. І. (2013). Україна–Азербайджан: через довіру до партнерства. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія, (3), 105-106.
- Щубравський, В. Є. (1964). Шевченко і літератури народів СРСР. АН УРСР.
- Буниятов, З. М. О. (1965). Азербайджан в VII-IX вв. Академия Наук Азербайджанской ССР.
- Гаджиев, Ш. Г. (2000). Азербайджан на пути к мировому сообществу: стратегия внешнеэкономического развития. К.:«Експресоб’ява»
- Зейналова, С. (2011). Формирование этнических общин западнославянских народов на Кавказе (XIX-начало ХХ вв.). Кавказ и глобализация, 5(3-4).
- Туранли Ф. Стосунки давньоукраїнської держави Київська Русь з Азербайджаном в IX‒X ст. у контексті нової, об’єктивної концепції дослідження історії / Україна‒Азербайджан: минуле, сучасне, майбутнє. Збірник наукових праць (за матеріалами міжнародної наукової конференції 2001 р.). Упорядник: Туранли Ф.Ґ. К.: Денеб, 2004. С.133‒141. 208 с.
- Туранли Ф. Стосунки давньоруської держави Київська Русь з Азербайджаном у ІХ‒Х ст. // Східний Світ (The word of the orient). Київ, 2002. Вип. 1. С.90‒92.